До 1917 року Україна як політична одиниця на офіційних картах Російської та Австро-Угорської імперій майже не існувала. Проте назва «Україна», етнічні межі українського народу та детальні топографічні зображення цих земель фіксувалися європейськими картографами вже з XVI–XVII століть. Саме ці матеріали сьогодні дозволяють відновити реальну картину розселення, адміністративного поділу та географічного знання про українські терени напередодні революції.
Найбільш відомі карти того періоду — роботи Гійома Левассера де Боплана, Радзивіллівська мапа 1613 року, спеціальні карти Стрельбицького та етнографічні схеми початку XX століття. Вони показують не лише фізичну географію, а й те, як європейці сприймали цей простір і як українці самі намагалися окреслити свої кордони.
У цій статті зібрано ключові картографічні джерела, пояснено їхню цінність і показано, де саме на старих мапах шукати відповіді на сучасні питання про межі та ідентичність.
Перші згадки назви «Україна» на європейських картах
Назва «Україна» з’являється на друкованих картах на початку XVII століття. Одним із найраніших і найважливіших джерел вважається Радзивіллівська мапа 1613 року — «Magni Ducatus Lithuaniae caeterarumque regionum illi adjacentium exacta descriptio». На ній у Центральному Подніпров’ї між Ржищевом і Каневом чітко позначено «Vkraina». Це перше картографічне підтвердження використання назви для території, а не лише для прикордонної смуги.
Карта охоплювала Велике князівство Литовське та суміжні землі, включаючи значну частину сучасної України. Її склали на основі зйомок, організованих Миколаєм Христофором Радзивіллом, а гравіювання виконав Гессель Геррітс у майстерні Віллема Блау в Амстердамі. Масштаб близько 1:1 300 000 дозволяв показати сотні населених пунктів, річки та адміністративні межі з точністю, яка перевершувала багато пізніших робіт.
У наступні десятиліття назва закріпилася. На картах Сансона, Блау, Гондіуса та інших голландських і французьких видавців «Ukraina» або «Vkraina» вже регулярно фігурує як окремий географічний простір, пов’язаний із козацькими землями.
Гійом де Боплан і «Спеціальна карта України»
Справжнім проривом у картографуванні українських земель стали роботи французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана. Протягом 1630–1640-х років він служив у Речі Посполитій і особисто проводив зйомки. Результатом стала «Delineatio generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina» (Загальний план Диких полів, просторіччям — Україна) 1648 року та детальніша восьмиаркушева «Delineatio specialis et accurata Ukrainae» 1650 року.
Карти Боплана відрізнялися високою точністю для свого часу. Масштаб спеціальної карти становив приблизно 1:450 000. На них зображено не лише великі міста, а й фортеці, пороги Дніпра, ліси, шляхи та навіть окремі хутори. Боплан орієнтував карти півднем угору — це було зручно для військових потреб. Він також залишив опис краю «Description d’Ukranie», де детально розповів про природу, звичаї та військове мистецтво козаків.
Ці карти багаторазово перевидавали протягом XVII–XVIII століть. Вони вплинули на європейське уявлення про регіон і фактично закріпили назву «Україна» в картографічній традиції. Навіть російські військові картографи пізніше спиралися на матеріали Боплана при складанні власних зйомок.
Українські землі на картах імперій у XVIII–XIX століттях
Після поділів Речі Посполитої та ліквідації Гетьманщини українські території опинилися в складі двох імперій. Російська імперія активно розвивала військово-топографічну службу. У 1830–1840-х роках з’явилися спеціальні карти Штральбицького (Стрельбицького) масштабу 1:420 000, а згодом — знаменита триверстова карта (1:126 000). До 1917 року більшість українських губерній була покрита детальними аркушами, де позначалися не лише рельєф і населені пункти, а й ліси, болота, шляхи та адміністративні межі.
На австрійському боці (Галичина, Буковина, Закарпаття) картографія розвивалася ще раніше. Військові зйомки Франца I та пізніші кадастрові карти давали дуже високу деталізацію. Австрійські топографічні карти масштабу 1:75 000 і 1:25 000 досі вважаються одними з найкращих джерел для вивчення західноукраїнських земель кінця XIX — початку XX століття.
Важливо розуміти: на офіційних імперських картах назва «Україна» майже не використовувалася. Російські видання писали «Малоросія», «Юго-Западный край» або просто губернські назви. Австрійські — «Galizien und Lodomerien». Проте фізична географія, мережа поселень і етнічний склад населення на цих картах відображені з великою точністю.
Етнографічні карти початку XX століття: спроба окреслити націю
На початку XX століття українські вчені та громадські діячі почали створювати карти, які показували саме етнічні межі. Найвідомішою стала «Оглядова карта українських земель» Степана Рудницького. Перші варіанти з’явилися ще до Першої світової війни, а в 1914–1918 роках карта неодноразово перевидавалася у Відні.
Рудницький спирався на дані переписів 1897 року в Росії та 1900 року в Австро-Угорщині, а також на власні дослідження. На його картах українська етнічна територія простягалася далеко за межі сучасних кордонів України — включала частини Курщини, Воронежчини, Берестейщини, Холмщини, а також значні райони Кубані. Ці карти стали важливим аргументом української дипломатії під час Паризької мирної конференції 1919 року.
Інші етнографічні схеми того часу (карти Союзу визволення України, роботи Володимира Кубійовича та інших) підтверджували ту саму картину: українці становили компактну більшість на величезній території від Карпат до Кубані. Саме ці матеріали допомагають сьогодні зрозуміти, чому в 1917–1921 роках Українська Народна Республіка претендувала на значно ширші кордони, ніж ті, що були остаточно закріплені пізніше.
Поширені помилки та міфи про карти України до 1917 року
Один із найстійкіших міфів полягає в тому, що «до 1917 року України на картах не існувало». Насправді назва фіксувалася вже понад триста років. Інша поширена помилка — ототожнення адміністративних кордонів губерній із етнічними межами. Губернський поділ Російської імперії не збігався з розселенням українців. Тому карта Київської чи Харківської губернії ніколи не відображала повної картини.
Часто плутають також карти Боплана з пізнішими російськими зйомками. Боплан працював у середині XVII століття, коли ще існувала козацька держава. Його карти показують інший політичний і демографічний ландшафт, ніж матеріали кінця XIX століття.
Ще одна типова помилка — вважати, що всі старі карти однаково точні. Насправді якість сильно залежала від мети створення. Військові топографічні карти були точнішими за оглядові шкільні чи етнографічні схеми. При роботі з джерелами завжди варто перевіряти рік видання, масштаб і автора.
Де шукати та як користуватися старими картами сьогодні
Більшість ключових карт України до 1917 року вже оцифровано. Найкращі зібрання зберігаються на Wikimedia Commons, у цифрових колекціях Національної бібліотеки України імені Вернадського, Львівській національній науковій бібліотеці імені Стефаника, а також у закордонних архівах (Gallica, Library of Congress, польські та австрійські цифрові бібліотеки).
Для практичної роботи зручно використовувати геоприв’язані версії. Сьогодні існують проекти, де карти Боплана та триверстові аркуші накладені на сучасні супутникові знімки. Це дозволяє точно локалізувати старі населені пункти, фортеці чи шляхи.
Якщо ви займаєтеся генеалогією чи краєзнавством, починайте з триверстових карт і австрійських кадастрів — вони містять найбільше дрібних деталей. Для розуміння етнічних процесів — звертайтеся до карт Рудницького та матеріалів переписів. А для загального історичного контексту незамінними залишаються роботи Боплана.
Карти України до 1917 року — це не просто старовинні зображення. Це свідчення того, що український простір існував у свідомості європейців задовго до появи сучасної держави. Вони фіксують і фізичну географію, і політичні реалії, і етнічну самосвідомість. Саме тому їхнє вивчення залишається одним із найпереконливіших способів зрозуміти, як формувалася сучасна Україна.