Кордони УНР: карта, яку перекроїла війна

Кордони УНР ніколи не були однією лінією на одній карті. Вони з’являлися в універсалах, зсувалися під тиском фронту, фіксувалися в договорах і знову розпливалися, щойно змінювався баланс сил. За чотири роки — від листопада 1917-го до Ризького миру 1921-го — українська держава встигла проголосити територію, отримати міжнародне визнання, об’єднатися з Галичиною і втратити контроль майже над усім, що записала на папері.

Саме тому запит «кордони УНР» дає не готову відповідь, а кілька карт, які треба читати разом: етнографічну, юридичну і військову. Вони рідко збігалися. І саме в цьому розриві — ключ до того, чому сучасна Україна і виглядає так, як виглядає, і водночас не вміщує всіх земель, які тоді вважали українськими.

Нижче — не загальна історія УНР, а розбір самої межі: що саме проголосили, що визнали сусіди, що реально контролювали війська, і де в публічних розмовах досі плутають претензію з кордоном.

Дев’ять губерній і формула «згоди народів»

Першу державну карту намалювали не генерали, а юристи й політики Центральної Ради. 20 листопада 1917 року (7 листопада за старим стилем) III Універсал проголосив Українську Народну Республіку і перелічив землі, «заселені в більшості українцями»: Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину і Таврію без Криму.

Це не була довільна географія. Центральна Рада спиралася на губернський поділ Російської імперії і на перепис 1897 року, де українці становили більшість у названих губерніях. Формула була обережною: не «всі етнічні землі», а території з доведеною українською більшістю всередині вже існуючих адміністративних одиниць. Так державу було легше пояснити Петрограду, Антанті й самим губернським комісарам.

Водночас універсал лишив двері відчиненими. Остаточне визначення границь — «щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українське» — відкладали до «згоди зорганізованої волі народів». Іншими словами: ядро вже є, околиці — предмет переговорів і, за ідеалом, волевиявлення.

Крим викреслили свідомо. На півострові не було української більшості, діяла кримськотатарська національна політика, а Центральна Рада не хотіла одразу відкривати другий фронт претензій. Це пізніше стане одним із найгостріших внутрішніх суперечок: держава без Чорноморського флоту і без контролю над Перекопом виглядала стратегічно дірявою, навіть якщо етнографічно формула була чесною.

IV Універсал 22 січня 1918 року змінив статус, а не контур. УНР стала «самостійною, ні від кого незалежною» державою, але територіальна формула III Універсалу лишилася рамкою. Кордон як юридичний факт з’явиться лише за кілька тижнів — не в Києві, а в Бересті.

Берестейський мир: перша міжнародна лінія

9 лютого 1918 року в Бересті-Литовському УНР підписала мир із Німецькою імперією, Австро-Угорщиною, Болгарією й Османською імперією. Це був перший міжнародно-правовий акт, який визнав УНР суб’єктом права і описав її межі не гаслами, а топонімами.

Західний кордон із Австро-Угорщиною брали по лінії 1914 року — тобто по старому австро-російському кордоні. Галичина, Буковина й Закарпаття до УНР не входили. Натомість північно-західну межу провели значно далі, ніж губернська карта III Універсалу. Стаття 2 договору описувала її приблизно так: від Тарногорода лінією Білгорай — Щебрешин — Красностав — Пухачув — Радин — Мендзижець — Сарнаки — Мельник — Високе Литовське — Кам’янець-Литовський — Пружани і далі до Вигонівського озера. Деталі мала уточнити змішана комісія «згідно з етнографічними умовами та волею населення».

Практичний сенс цієї лінії був прямий: до УНР відходили Холмщина й Підляшшя. Саме там, у Бересті, і вели переговори — місто опинялося на українському боці заявленої межі. Для Центральних держав це була ціна «хлібного миру»: Україна зобов’язувалася постачати зерно й продовольство, натомість отримувала визнання і військову допомогу проти більшовиків.

Окремо існував таємний протокол з Австро-Угорщиною: українські частини Східної Галичини й Північної Буковини мали скласти окремий коронний край у складі Габсбурзької монархії. Протокол швидко розсекретили у Львові, Відень під тиском польських політиків його анулював уже в липні 1918-го. Від цієї історії лишився важливий урок: навіть визнаний кордон УНР був результатом торгу, а не «природної» лінії на карті.

Ратифікація затягнулася. Гетьман Павло Скоропадський затвердив договір 12 червня 1918 року, обмін грамотами відбувся у Відні 24 липня. Юридично кордон «запрацював» уже після падіння Центральної Ради — у період Української Держави, яка успадкувала берестейську рамку, але вела власну, амбітнішу політику на півдні й сході.

Контроль, претензії і «нейтральна зона»

Найчастіша помилка в розмовах про кордони УНР — змішати три різні речі. Проголошена територія, міжнародно визнана межа і зона реального контролю — це три різні карти, іноді з розбіжністю в сотні кілометрів.

На піку 1918 року, після приходу німецьких і австро-угорських військ, українська адміністрація охоплювала більшість названих губерній. Площу держави тоді оцінюють по-різному: українська історіографія часто пише про понад 500 тисяч км² контрольованої території і близько 850 тисяч км² заявлених етнічних земель. Англомовні довідники інколи подають цифру близько 860 тисяч км² як загальний контур претензій. Різниця не в помилці, а в методиці: одні рахують те, що тримала влада, інші — те, що держава вважала своїм.

З радянською Росією кордону в класичному сенсі не було. Замість нього виникла так звана нейтральна зона завширшки 10–40 км по лінії Сураж — Унеча — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів — Рильськ — Колонтаївка — Суджа — Беленіхіно — Куп’янськ. У цій смузі стояли кордонні пункти на станціях Орша, Клинці, Хутір-Михайлівський, Коренево, Гостинцево і Валуйки, а в тилу — дозорчі пости в Жлобині, Новобілиці, Ворожбі, Бєлгороді й Куп’янську. Переговори про постійну межу зірвалися восени 1918-го, коли Німеччина програла війну, а більшовики вже не мали причин домовлятися.

Щоб цю лінію взагалі хтось охороняв, 20 березня 1918 року створили Окремий корпус кордонної охорони. Статут затвердили за три дні, корпус підпорядкували Міністерству фінансів — як у європейських державах, де митниця і кордон ішли поруч. Планували дев’ять бригад: волинську, подільську, одеську, північну, чорноморську, хоперську, донецьку, азовську і курську. На папері це виглядало як повноцінна прикордонна служба. На практиці бригади не встигли розгорнутися в повному складі: фронт рухався швидше за канцелярію.

Протягом 1918 року кордони УНР (а згодом Української Держави) визнали міжнародними угодами Австро-Угорщина, Румунія, Польща, Білоруська Народна Республіка, Велике Військо Донське і Кубанська Народна Республіка. Це не означало стабільної делімітації з кожним сусідом. Це означало, що держава вийшла з категорії «внутрішньої області Росії» і стала стороною переговорів.

Джерело: III–IV Універсали УЦР, Берестейський договір 9 лютого 1918 р., Варшавський договір 1920 р., Ризький мирний договір 1921 р.

Крим і Кубань: землі, без яких карту не зрозуміти

Якщо дивитися лише на універсал, Крим «не український». Якщо дивитися на війну — без нього держава не тримається. Цей конфлікт логік вибухнув уже навесні 1918-го.

10 квітня штаб полковника Петра Болбочана отримав таємне розпорядження: випередити німців і зайняти півострів першими. 13–25 квітня Кримська група Запорізької дивізії пройшла Сиваш, 22 квітня взяла Джанкой, далі — ключові вузли півострова. Операція зняла більшовицьку Соціалістичну республіку Тавриди і поставила питання про Чорноморський флот. Німецьке командування, однак, не визнавало Крим частиною УНР і змусило українські частини відійти.

Гетьман Скоропадський пізніше зайняв жорсткішу позицію: Україна без Криму «жити не може». Він домагався автономного входження півострова, запроваджував економічний тиск на крайовий уряд. Об’єднання так і не оформили до падіння Гетьманату в грудні 1918-го. Для сучасної дискусії це важливо: виключення Криму з III Універсалу було політичним компромісом 1917 року, а не «вічним» принципом української державності.

На південному сході логіка була іншою. Кубанська Народна Республіка взимку 1918-го ухвалила резолюцію про федеративне об’єднання з Україною. Гетьманат у листопаді підписав із Кубанню низку угод — торговельну, консульську, залізничну, фінансову. Реального злиття не сталося: Добровольча армія і більшовики розірвали цей простір раніше, ніж дипломатія встигла стати картою. З Доном 8 серпня 1918 року уклали мир: кордон як лінія сусідства, не як унія.

Східні повіти Курської, Воронезької, Мінської, Могильовської губерній і Стародубщина залишалися в сірій зоні. Саме тут пізніше опиняться Суджа, Стародуб, Рильськ — назви, які в XXI столітті знову виринають у новинах. Для УНР це були не «чужі землі», а суміжні повіти з українською людністю, які III Універсал свідомо не закрив, а відклав.

Наукову рамку для цих претензій дав географ Степан Рудницький. Його етнографічні карти 1914–1920 років показували українську територію від 905 тисяч до понад 1 мільйона км² із 51–54 мільйонами мешканців, з яких українці становили близько 71%. Державний кордон УНР завжди був вужчим за цю етнографічну пляму. Плутати одне з одним — означає читати наукову карту як акт державного права.

Соборність 1919-го: Злука, якої не встигли закріпити

13 листопада 1918 року, коли Австро-Угорщина розпадалася, у Львові постала Західноукраїнська Народна Республіка. Її територія — Східна Галичина, претензії на Буковину й Закарпаття — лежала по той бік берестейської лінії 1914 року. Дві українські держави виникли з різних імперій і мали різні ворогів: ЗУНР билася з Польщею, УНР — з більшовиками, білими і, періодично, з тими ж поляками.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві проголосили Акт Злуки. «Однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини Єдиної України». Юридично юрисдикція УНР поширювалася на галицькі, буковинські й закарпатські землі. Фактично ЗОУНР зберегла власний уряд і Українську Галицьку армію. Соборність стала політичним фактом і символом, але не єдиною адміністрацією від Сяну до Дону.

Саме на цей момент припадає найширший контур «соборної» карти. Державний кордон на день Злуки був довшим за сучасний: на заході сягав етнічної межі з поляками, на сході — українських повітів Курщини й Вороніжчини, на півдні — претензій на Кубань і Крим, які делегація УНР пізніше внесе до матеріалів Паризької мирної конференції.

У Парижі 1919 року українська делегація (Григорій Сидоренко, згодом Михайло Тишкевич) поклала на стіл карту територій, на які претендувала держава. Крим і Кубань були позначені як українські. Антанта цю карту не прийняла як основу повоєнного порядку. 21 листопада 1919-го Східну Галичину фактично віддали під мандат Польщі. Міжнародна легітимність, яку УНР здобула в Бересті від Центральних держав, не конвертувалася у визнання з боку переможців Першої світової.

До кінця 1919-го реальний контроль Директорії стиснувся до Волині й Поділля, зі столицями у Вінниці, потім у Кам’янці-Подільському. Кордон охороняли вже не бригади ОККО в задуманому вигляді, а армійські частини вздовж Збруча і Дністра. Карта держави знову стала картою фронту.

Збруч як ціна союзу: Варшава і Рига

21–22 квітня 1920 року Андрій Лівицький і польський міністр Ян Домбський підписали політичну конвенцію, 24 квітня — військову. Польща визнавала незалежність УНР і Директорію на чолі з Симоном Петлюрою. УНР визнавала кордон по Збручу.

Лінія йшла так: від Дністра вздовж Збруча, далі колишнім австро-російським кордоном до Вишгородка, від Вишгородка на північ через Кременецькі гори, східніше Здолбунова, вздовж східної межі Рівненського повіту, далі кордоном колишньої Мінської губернії до Прип’яті і Прип’яттю до гирла. Щодо Рівненського, Дубенського і частини Кременецького повітів обіцяли «пізнішу точнішу угоду».

Ціна була жорстка. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, західна Волинь, частини Полісся — землі, які ще два роки тому Берестейський мир і Акт Злуки трактували як українські. Критики тоді ж порахували втрату: близько 162 тисяч км² і до 11 мільйонів населення. Галичани сприйняли договір як зречення. Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Ісаак Мазепа публічно його засудили. Для Петлюри це був не ідеал, а останній союзник проти більшовиків після зими 1919–1920 років, коли армія УНР відступила за Збруч.

Спільний Київський похід травня 1920-го не втримав здобутого. Польща в жовтні почала сепаратні переговори з Москвою. 18 березня 1921 року в Ризі Польща, РСФРР і формально УСРР підписали мир. Делегацію УНР до залу не допустили. Ризький договір анулював Варшавський: Польща визнала вже не Петлюру, а радянську Україну, і забрала західноволинські, холмські, підляські й галицькі землі. Понад 180 тисяч км² українських і білоруських теренів опинилися в межах Другої Речі Посполитої.

У реальних кейсах часто саме тут ламається розуміння: Варшавський договір інколи подають як «продаж України Польщі», а Ризький — як «справедливий мир». Насправді обидва акти ділили українську територію без повноцінного українського суверенітета. Різниця лише в тому, хто був за столом і кого виставили за двері.

П’ять міфів, які плутають кордони УНР із сучасною Україною

Перший міф: кордони УНР — це приблизно сучасна Україна. Ні. УНР за III Універсалом не включала Крим і більшість західноукраїнських земель. Натомість претендувала на Холмщину, Підляшшя, частину Курщини, Вороніжчини, Стародубщину, а на Паризькій конференції — ще й на Кубань. Сучасна Україна площею близько 603,7 тисячі км² увібрала Крим (1954 року в складі УРСР) і західні області (1939–1945), але втратила холмсько-підляський і кубанський контури.

Другий міф: УНР мала стабільний, демаркований кордон, як держава-член ООН. Демаркації в сучасному сенсі майже не було. Берестейська лінія лишилася в тексті договору й на схемах, нейтральна зона зі сходом так і не стала постійною межею, а з 1919 року кордон визначала лінія фронту.

Третій міф: Варшавський договір — однозначна зрада. Договір був болісним компромісом виснаженої Директорії. Він зберіг шанс на державність Наддніпрянщини ціною Галичини. Моральна оцінка може бути різкою; фактична — має враховувати, що альтернативою навесні 1920-го була не соборна Україна від Сяну до Кубані, а швидке зникнення і УНР, і ЗОУНР.

Четвертий міф: етнографічна карта Рудницького і державний кордон — одне й те саме. Етнографія обґрунтовувала право на державу. Кордон фіксував те, що вдалося визнати або втримати. Між 500 тисячами і мільйоном квадратних кілометрів якраз і лежить ця різниця.

П’ятий міф: ніхто кордонів УНР не визнавав. Визнавали. Центральні держави — договором. Низка сусідніх державних утворень 1918 року — угодами. Інша річ, що це визнання не пережило поразки Німеччини і не було підтверджене Версальсько-Ризькою системою. Правовий слід лишився: УНР встигла стати стороною міжнародного договору, а не лише внутрішнім проєктом.

Що робити, якщо карти суперечать одна одній

Багато хто стикається з ситуацією, коли в підручнику, у соцмережах і на музейному стенді — три різні контури, і всі підписані «УНР». Працює просте правило. Спочатку дивіться дату: 1917, лютий 1918, серпень 1918, січень 1919 і квітень 1920 — це п’ять різних державних ситуацій. Потім питайте, що саме показує карта: проголошення, договір, етнографію чи фронт. Якщо автор не розрізняє цих шарів, карті не можна довіряти як джерелу права, лише як ілюстрації настрою доби.

Як читати старі карти УНР сьогодні

Сучасній Україні кордони УНР цікаві не як ностальгійний «більший варіант», а як юридична й політична генеалогія. Частина берестейсько-універсальної рамки лягла в основу УСРР, а відтак і кордонів 1991 року: Київщина, Поділля, Волинь (частково), Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина. Західні області прийшли іншим шляхом — через 1939–1945 роки, а не через Акт Злуки, який військово не втримали. Крим увійшов до УРСР 1954-го — тобто пізніше і за іншою логікою, ніж універсал 1917-го, але в річищі тієї самої стратегічної тези Скоропадського: чорноморська держава без півострова кульгає.

Те, що випало з української держави, теж читається на карті УНР. Холм і Підляшшя сьогодні в Польщі. Берестя, Пружани, Кам’янець-Литовський — у Білорусі. Стародуб, Суджа, Рильськ, Валуйки — у Російській Федерації. Кубань так і лишилася за межею. Коли в публіцистиці з’являється формула «УНР уже мала ці землі», варто уточнювати: мала в тексті договору чи в штабній телеграмі на два тижні.

Практичний чек-лист для читача карт і статей:

• Перевірте, чи автор відділяє УНР, Українську Державу Скоропадського і ЗУНР. Це три режими з різною зовнішньою політикою.
• Шукайте першоджерело межі: універсал, стаття договору, наказ армії чи етнографічна схема.
• Зіставляйте площу з методом підрахунку. «Понад 500 тисяч» і «близько 850 тисяч» можуть бути одночасно правдивими.
• Пам’ятайте про календар: дати часто подають то за старим, то за новим стилем. III Універсал — 20 листопада, Берестя — 9 лютого, Злука — 22 січня, Варшава — 21–24 квітня, Рига — 18 березня.
• Не переносьте сучасне міжнародне право 1:1 на 1918 рік. Тоді визнання було фрагментарним, а делімітація — рідкістю.

Кордони УНР не «закрили питання української території». Вони його поставили в юридичну площину. Держава, яка проіснувала в умовах безперервної війни, встигла назвати своє ядро, домогтися визнання, спробувати соборність і заплатити за союз. Сучасна карта України — не копія жодної з тодішніх ліній. Вона — наслідок того, які з тих ліній вдалося втримати протягом наступного століття, а які залишилися на папері в Бересті, Парижі й Варшаві.

Якщо шукати один інсайт, то він такий: УНР навчила українську політику розрізняти землю, на яку є історичне право, і землю, яку держава здатна захистити договором і армією. Між цими двома картами і сьогодні пролягає вся серйозна розмова про кордон.